Кожен журналіст по-своєму будує взаємостосунки з людьми, які володіють важливою інформацією, прокладає до них місточки з урахуванням своїх можливостей, редакційних завдань, ситуації, яка складається навколо таких фігур. Я протягом півтора року будував, образно кажучи, місток до слідчого військової прокуратури Центрального регіону України Леоніда Ковальова. У середині 90-х він розслідував кримінальну справу щодо зловживань військовиків у сфері торгівлі зброєю. Я сподівався, що ця конструкція буде міцною і витримає випробування часом. Але не так сталося, як гадалося. Ковальов, закінчивши розслідування, дав мені зрозуміти: ще не настав час розповідати про усі ходи можновладців у сфері торгівлі зброєю.

У 2004 році мені випала нагода знову брати інтерв’ю на цю тему. Підставою для розмови з начальником слідчого управління Головного управління військових прокуратур полковником юстиції Валерієм Журавлем став ось який факт. 18 грудня 2001 року Генеральна прокуратура України порушила кримінальну справу за фактами незаконної торгівлі зброєю та легалізації грошових коштів, здобутих внаслідок контрабанди зброї. Розслідуванням цієї справи безпосередньо займався Валерій Журавель. Він без будь-яких вагань погодився дати мені інтерв’ю.

Йдучи на зустріч з Валерієм Олександровичем, я чомусь вірив, що наше спілкування буде результативним. Проте у голові крутилися різні думки: за допомогою яких прийомів можна було б встановити атмосферу довірливої бесіди? Як подолати бар’єри, поставлені перед слідчим кримінальним законодавством? А що, як повториться історія з Ковальовим?

Втім, усе склалося якнайкраще. З перших хвилин розмови Валерій Журавель дав зрозуміти: він нічого не приховуватиме. Отож йому слово:

— Наприкінці грудня 2001 року ми одержали з італійської прокуратури матеріали так званої “справи Стрешинського + 8”. Втім, фактично це були лише копії протоколів допитів Дмитра Стрешинського та Олександра Жукова, — дає волю споминам Валерій Олександрович. — Перші враження від них: у протоколах — чимало інформації. На той час вона видавалася нам здебільшого конкретною, оскільки Стрешинський чітко розповідав, як познайомився з Євгеном Марчуком, як Марчук підтримував його бізнес… Однак доказів, які б підтверджували чи спростовували ці свідчення, італійці нам не надали. Отож своє розслідування ми почали з нульової позначки.

— Мені здалося, що у ваших італійських колег не було надто великого бажання передати Києву якомога повнішу інформаційну базу, яка стосувалася цієї справи.

— Італійці відповідали на наші запити. Тут, як кажуть, проти факту не попреш. А ось обсяг і повнота цієї інформації деколи у нас викликали подив. Звичайно, вони нас не задовольняли. Я міркував так: якщо “Антимафія” з Апеннін проінформувала Київ про якісь банківські рахунки, що належать нібито Марчуку, то з цими матеріалами уже достатньо попрацювали тамтешні слідчі. А відтак чітко довели, що ці гроші — саме Марчука, що вони надійшли від торгівлі зброєю… Я гадав, що усі восьмеро обвинувачених, а не лише один Стрешинський, дали свідчення проти Марчука. Тобто на Апеннінах було викрито “злочинну групу”, як вказувалося у первинних слідчих паперах. І тому я просив італійців: дайте нам ці документи, назвіть банківські рахунки Марчука і таке інше. Ми ж повинні усе це офіційно перевірити і за наявності підстав вирішити питання щодо кримінальної відповідальності винних осіб.

Опрацювавши італійську пошту, ми зрозуміли: тут немає жодного доказу щодо участі Марчука у незаконній торгівлі зброєю. Свідчення проти Євгена Кириловича дав один лише Стрешинський. Це були абсолютно голослівні заяви. Ось їх і направили до Києва, мовляв, розбирайтеся… Отже, в італійській прокуратурі компромату на Марчука не було.

І все ж таки ми розпочали слідство. Зняли з архівних полиць старі кримінальні справи, що стосувалися торгівлі зброєю, військовою технікою, дослідили їх. Уважно вивчили матеріали перевірки тимчасової слідчої комісії Верховної Ради (свого часу депутати теж переймалися питанням експорту спецпродукції). А ще роздобули чимало нових документів…

— Ви, очевидно, маєте на увазі кримінальні справи щодо дивного продажу літаків-розвідників Су-17 М4Р до Ємену, станцій радіоелектронної боротьби (РЕБ) — до Китаю? Наприкінці 90-х на шпальтах газети “Киевские Ведомости” я розповідав про залаштунки цих торговельних операцій. Невже і тут проглянулися сліди Стрешинського?

— Питання продажу літаків, техніки РЕБ були у полі зору. Проте у цих матеріалах не фігурували люди, які “засвітилися” у Турині. Однак були й інші кримінальні справи, які теж довелося вивчити. Йдеться про розслідування, що колись велося проти генерала Івана Олійника, полковника Віктора Паливоди. Маю на увазі й кримінальну справу щодо контрабанди зброї, підробки документів, у якій проходила фірма “Global technologies international”. А ось тут уже вигулькнуло прізвище Стрешинського…

— Ви заінтригували, пане полковнику. Кажіть-бо швидше, до якого висновку прийшли, заглибившись у ці багатотомники?

— Мені стало зрозуміло, що свідчення Стрешинського проти високих посадових осіб України є повністю вигаданими. Можливо, на декого з італійських слідчих його зізнання і справило гарне враження. Але якщо “викривальні” заяви розглядати у контексті старих кримінальних справ, то усе стає на свої місця. Бачте, колись питання торгівлі зброєю і участь у ній Стрешинського уже вивчали українські компетентні відомства. Проаналізувавши цей давній фактаж, а також зіставивши його з туринськими протоколами допитів Стрешинського, я, образно кажучи, ніби побачив екран детектора брехні. Ось тут Стрешинський говорить правду, а ось у цьому місці — ману пускає несусвітню.

— Цікаво, вельми цікаво. Невже лиходійник колись стояв на стежці правди?

— Тут ось яку технологію вподобав цей спритник. Розповідаючи, де і з ким він укладав торговельні угоди, не лукавив. А ось роблячи зізнання про те, що його бізнес патронували високі посадові особи нашої держави, Стрешинський відверто брехав. Красиво брехав. Однак його слова спростовуються також і матеріалами тих кримінальних справ, про які я згадав. Наприклад, під час слідства у Турині він говорив про своє знайомство з головою СБУ Євгеном Марчуком. Але, але… Арештант чомусь не вважав за потрібне відкрити перед слідчими деякі сторінки своєї біографії. Скажімо, промовчав про те, що нібито у період “знайомства” з Марчуком він працював… швейцаром у музичній школі. А перед цим служив в армії (був банщиком). Поміркуйте самі: ну невже могли десь перетнутися ділові інтереси голови СБУ і… швейцара?! Стрешинський вигадав легенду про те, що військову службу проходив при Генштабі, що там, маючи справу з кінодокументалістикою, був на короткій нозі з багатьма генералами. Отож він підводить слідство до думки, що його знайомство з Марчуком не могло не відбутися. Згідно з цією легендою, на Марчука Стрешинського “вивів” його тесть, який працював у ЦК Компартії України на високій керівній посаді — був куратором силових та правоохоронних структур. Цей начальник, як переконував туринських слідчих обвинувачений, був знайомий з працівником КДБ Марчуком. Стрешинський “зізнався” також у тому, що разом з тестем і з його допомогою прокручував якісь нафтові справи. Ми знайшли цю людину, допитали. До речі, нині він — пенсіонер, проживає далеко від Києва, у сільській глибинці. Вдалося одержати також свідчення і колишньої дружини Стрешинського Вікторії. Перші ж пояснення розбили легенду про роль впливового тестя у знайомстві з Марчуком. Усі були обурені цією брехнею.

— А як родичі Стрешинського сприйняли те, що ними цікавиться військова прокуратура?

— Для них це було несподіванкою. Коли тебе викликають до прокуратури і починають ставити запитання, то у цьому мало приємного.

— А вони знали про кримінальні походеньки цього крутія небезпечної торгівлі?

— У 1994—1995 роках у сім’ї його колишнього тестя відслідковувалася інформація про Стрешинського, що з’являлася у пресі. Очевидно, робилося це винятково з цікавості, адже протягом 1987—1989 років “герой” публікацій проживав з ними під одним дахом, був членом сім’ї.

— Чи не торкалися причин розлучення Дмитра і Вікторії під час розмови з родичами Стрешинського?

— Лише почасти, оскільки ці обставини не є предметом дослідження у справі. Молоді люди перебували у шлюбі нетривалий час, усього два роки. Вірогідно, сім’я почала руйнуватися після того, як Стрешинський подався до Москви у пошуках великих грошей. Там він зустрів іншу жінку — Сюзанну. Я чув, що за національністю вона була чешкою, працювала фотомоделлю. Після цього дорогу до Києва Стрешинський забув. У 1989 році він зателефонував з Москви Вікторії і сказав, що подає заяву про розлучення. Так і зробив. Того ж року шлюбні взаємини Дмитра та Вікторії закінчилися. Вони не мали спільного майна, у них не було дітей, тому процес розлучення відбувся за спрощеною процедурою. Після цього вони більше не зустрічалися.

— А нерухомість поділили між собою?

— Жодних претензій на квартиру у Стрешинського не було. Та, власне, подружжя й не мало спільної квартири, оскільки мешкали вони то у батьків Дмитра, то у батьків Вікторії.

— Як Вікторія характеризувала Стрешинського?

— Між ними були нормальні стосунки. Тому з її вуст я не почув якихось негативних відгуків про колишнього чоловіка. Вона лишень згадала, що Стрешинський — дуже амбіційна людина, що він — хвалько… Вікторія була дуже здивована, коли я почав розпитувати її про контакти Стрешинського з високими посадовими особами в Україні, в тому числі з Євгеном Марчуком, зав’язати які нібито допоміг її батько. У відповідь вона просто засміялася. І сказала, що якби це відповідало дійсності, то Дмитро неодмінно б натякнув про це у колі сім’ї.

— Стрешинський заявив, що саме тесть познайомив його з Євгеном Марчуком.

— Ми допитали цього чоловіка як свідка. Це порядна людина, яка завжди характеризувалася позитивно. Так, він колись працював у ЦК Компартії України, був завідувачем сектору транспорту і автомобільних доріг. Проте не мав ніякого відношення до силових, правоохоронних структур. А відтак з Євгеном Марчуком їхні стежки ніколи не перетиналися.

— Валерію Олександровичу, давайте торкнемося вашої участі у розслідуванні московського періоду кримінальних походеньок Стрешинського. Чи не намагалися ваші начальники відмовити вас від поїздки до Москви?

— Ні, такого не було. Проблеми виникли трохи пізніше. Не встиг я прибути до Москви, як одержав вказівку свого керівництва — негайно повернутися додому. Здивувався. Як же так? Я навіть ще не встиг нічого “накопати” у російській столиці. А ця робота, як я гадав, мала закінчитися результативно, оскільки за отриманими даними на той час у Москві перебував рідний брат Дмитра Стрешинського Володимир. Отож усі плани полетіли шкереберть, і вже про жодні допити свідків не доводилося навіть мріяти. Єдине, що я устиг, так це за допомогою російських колег досить швидко ознайомитися з матеріалами кримінальної справи щодо Сінцова, яку розслідувала Головна військова прокуратура, й одержати копії деяких документів.

— А чим була викликана ця, напрочуд дивна, вимога повернутися?

— Відверто скажу: я й досі не знаю, що й думати. І не знаю також, чому мене відкликали...

— На вас тиснули?

(Десятисекундна пауза.)

— Я не хотів би відповідати на це запитання.

— Можливо, генерали від юстиції не були у захваті від вашого розслідування? Скажімо, злякалися, що ви “докопаєтеся” до якихось компрометуючих матеріалів.

— Я не знаю, що саме вони узяли до уваги.

— Але хоч з братом Стрешинського, Володимиром, устигли зустрітися?

— На жаль, ні. Знаю, що він здебільшого проживає за кордоном — в Америці, Франції. У Москві ж буває вряди-годи.

— Я так розумію: це було не перше ваше відрядження у рамках цього слідства.

— Звичайно. Згадаю поїздку до Італії. Як на мене, вона була успішною, адже вдалося поспілкуватися зі співробітниками італійської прокуратури, зокрема з Паоло Тампоні (а він безпосередньо передав нам частину матеріалів), Онеліо Додеро. Вони, до речі, були дуже здивовані, коли ми дали їм прочитати роздруківки інтернет-текстів про туринський процес з посиланням саме на Тампоні й Додеро. Ознайомившись з ними, вони обурилися, що слідчі матеріали були використані з провокаційною метою, що з цього роздмухали гучний політичний скандал. Невже можна з одних тільки свідчень обвинуваченого робити якісь висновки?

— Але ж витік слідчої інформації трапився саме в Турині. А цього не хочуть визнавати тамтешні правоохоронці.

— Гадаю, що в Турині не було передачі “на сторону” документів з кримінальної справи. Італійська прокуратура офіційно передала нам матеріали свого розслідування. Зрештою, суд у Турині був відкритим, там можна було робити будь-які записи.

— Яке враження у вас склалося від Тампоні й Додеро?

— Гарне. Професіонали! Вони допитали Стрешинського, оформили, як і годиться, його свідчення, а потім ці матеріали виокремили і направили до України...

— Стривайте, але чому вони оперативно не проінформували Київ про ці свідчення?

— Я запитував про це і Паоло Тампоні, і Онеліо Додеро. На жаль, конкретної відповіді не одержав. Можливо, у них була така стратегія — виокремити свідчення Стрешинського з кримінальної справи саме на останній стадії розслідування і направити їх до України. Втім, особливо цікавило мене інше: чому в судовому рішенні згадується Марчук?

— І чому?

— Досліджуючи це питання, я зрозумів, що ключиком до розгадки може стати з’ясування відмінностей у законодавствах України та Італії. А вони тут досить чітко проявилися. Скажімо, у нас в описово-мотивувальній частині документа наводяться факти, які об’єктивно встановлені судом і підтверджуються матеріалами справи. В Італії — трохи інший підхід. Там прокуратура в описово-мотивувальній частині може наводити свідчення обвинуваченого чи підсудного. Тому, коли у судовому рішенні вказали, що Марчук є “організатором злочинної групи”, треба було розуміти, що це — усього лише свідчення Стрешинського. Жоден з інших обвинувачених у цій справі, а пізніше — підсудних, таких свідчень не давав. Тобто фактично у прокурорсько-судових документах були цитати винятково зі свідчень Стрешинського. Його заяви щодо Марчука та інших посадовців, як ви знаєте, не знайшли свого підтвердження ні в Італії, ні в Україні.

— Чи дав суд правову оцінку цим брехливим свідченням?

— У Турині було засуджено тільки Стрешинського. Я поцікавився в італійських колег: якими були б їхні дії у разі підтвердження усього того, що наплів торговець зброєю? І почув: “Ми негайно порушили б кримінальну справу”. Кримінальні справи щодо інших осіб, яких Стрешинський називав своїми співучасниками, італійський суд закрив. Цим рішенням Феміда і дала правову оцінку свідченням Стрешинського.

— У вас, очевидно, було чимало запитань до туринських слідчих.

— Аякже! Скажімо, запитую їх: “Чи відшукали хоча б один банк, де лежать гроші Марчука, виручені від торгівлі зброєю?” — “Ні”. Наступне: “Чиїми рахунками оперував Стрешинський?” — “Власними, а також рахунками своєї фірми”. Отже, італійці не здобули жодних даних, які свідчили б про те, що високі посадові особи нашої держави були причетні до фінансових операцій.

— Чи розуміли Паоло Тампоні й Онеліо Додеро, що Стрешинський звів наклеп на Марчука?

— Звичайно. Вони наполегливо перевіряли ці свідчення Стрешинського і, врешті-решт, зрозуміли, що це — брехня. Торговець зброєю пояснював, що цим бізнесом він почав займатися лише у 1992 році, коли прибув до України з пакетом ділових пропозицій. І ось, мовляв, саме тоді його підтримав Марчук. Але він заговорював зуби. Свою сумнівну комерційну справу цей молодик затіяв ще у Москві на початку 90-х, коли узяв до себе в команду москвича Сінцова, колишнього співробітника Міністерства оборонної промисловості. Сінцов одержував від нього гроші, електронну техніку за сприяння в укладенні торговельних угод з панамською фірмою “Global technologies international”. Отож Марчук ніяк не міг бути причетним до створення бізнес-структури Стрешинського, яка свої перші справи прокрутила в Росії.

— Дехто з ваших колег мені говорив, що тільки під час неформального спілкування з італійськими слідчими вам вдалося побачити важливі документи.

— Гм… Від вас нічого не приховаєш. Скажу так: порозумітися вдалося десь на другий чи третій день. Я докладно розповів колегам про те, що ми з’ясували в Україні під час розслідування. Для них моя інформація була своєрідним відкриттям, адже якийсь час вони довіряли Стрешинському, сприймаючи його свідчення за чисту монету. І не дивно: легенда, яку придумав цей торговець, виглядала красиво, з його слів виліплювалася вражаюча схема дій “міжнародної злочинної групи”.

— Тампоні й Додеро приїжджали до України?

— Так, хтось один з них побував у наших краях.

— Як ви гадаєте, чому представник італійського слідства безпосередньо не поцікавився думкою Євгена Марчука щодо афер Стрешинського?

— Цей візит відбувся у другій половині 90-х років, тобто задовго до італійського зізнання Стрешинського.

— “Jadran еxpress” затримали навесні 1994 року. А туринський процес стартував у 1999 році. Виходить, що за п’ять років італійці й вухом не повели.

— Перебуваючи в Італії, я хотів з’ясувати і це. На жаль, переконливої відповіді не почув. Можливо, виникли якісь складнощі… Тоді, у 94-му, почавши з’ясовувати, що й до чого, італійці не могли не побачити: зброя була закуплена у Білорусі, через українську територію вона пройшла транзитом. І тоді вони ще не знали, хто такий Стрешинський, оскільки його прізвище не фігурувало у документах. На цього торговця все ж вийшли під час розслідування, оголосили його в розшук, але це трапилося пізніше. Затримавши Стрешинського, італійці почали з ним активно працювати… Підозрюваний узяв курс на співробітництво з прокуратурою і обрав тактику давання показів, які базувалися на викритті багатьох високих посадових осіб України.

У Турині нам показали стенограми допитів Стрешинського. І ми там знайшли для себе багато чого цікавого. Цей тип спочатку взагалі заперечував свою участь у контрабанді зброї та боєприпасів. Почав торгуватися… зі слідством, вимагати поступок для себе. Згодом він то відмовлявся від попередніх свідчень, то підтверджував їх. Запевняв, що надасть суду документи, які підтверджують його невинуватість. Однак це був чистісінький блеф. Врешті-решт він отримав своє — рік та одинадцять місяців ув’язнення (умовно) плюс штраф. Ні під час слідства, ні у судовій залі не було знайдено доказів вини посадових осіб, на яких вказував Стрешинський. І це не тому, що італійці з якихось причин не змогли “докопатися” до чогось важливого. Просто цих доказів не було у природі. Стрешинський став обмовником, і це досить чітко простежувалося. Що цікаво, він умовляв слідчих провести спецоперацію — викрити “міжнародну групу торговців зброєю” зсередини. Тобто йому дають повноваження агента, і він, як наче й не було нічого, далі торгує зброєю, документуючи таким чином усі погані справи своїх компаньйонів. Однак прокуратура заявила, що оперативною роботою не займається і проводитиме розслідування відповідно до законодавства. Відтак пропозиція обвинуваченого її не цікавить.

Ще в Італії, ознайомившись з документами, я зрозумів: цей чолов’яга — досить кмітливий. Мастак на різні комбінації (у його голові вони народжувалися дуже швидко). Зрозумівши, що можна уникнути відповідальності шляхом викриття організованої злочинної групи, він відразу ж ухопився за цю ідею, намалювавши у своїй уяві мафію. І почав свідчити проти неї. (А в Італії, може вам відомо, закон захищає таких людей.)

— Ви, певно, в Турині дуже хотіли поспілкуватися безпосередньо зі Стрешинським?

— Ще б пак. Шкодую, що не вдалося цього зробити. У своїх “одкровеннях” у Турині Стрешинський згадував колишнього прем’єр-міністра України Павла Лазаренка, стверджував, що йому відомо про якісь жахливі вбивства і таке інше. Але подумайте: ну які у нього могли бути зв’язки з Лазаренком? Стрешинський накивав п’ятами з України на початку 94-го. Лазаренко опинився на владному олімпі набагато пізніше. Відразу видно, що зізнання Стрешинського — дурниця, вигадка. Втім, в уяві італійських слідчих його базікання, очевидно, спочатку виглядало як достовірні свідчення, не позбавлені логіки. І це пояснюється просто: італійці чомусь не могли подивитися на сказане Стрешинським крізь призму кадрових призначень в українських органах державної влади, а також тих кримінальних справ, які розслідувалися в Україні. І обвинувачений цим скористався, напускаючи ще більше туману.

— У вас не було бажання попрохати Тампоні чи Додеро влаштувати вам зустріч зі Стрешинським?

— Ми неодноразово ставили питання про участь представників правоохоронних органів України у допитах Стрешинського. На жаль, вирішити це не вдалося з ряду причин, зокрема через формальні процедури погодження… А коли нам увімкнули зелене світло, то Стрешинського уже не було в Італії.

— У Турині, як відомо, також узяли на гачок Олександра Жукова, Леоніда Лебедєва… Підставою для цього стало переведення Стрешинським грошей з банківського рахунку “Trade consept” (офшорне підприємство компанії “Синтез”) на рахунок “Global technologies international”. Хотілося б почути вашу думку щодо цього.

— На початку 90-х років Жуков, Лебедєв та Стрешинський були компаньйонами. Отож останній мав повноваження на використання рахунків “Trade consept”. Згодом Жуков, Лебедєв зрозуміли, що їхній діловий партнер щоразу удається до якихось хитрощів, а навколо фірм коїться щось незрозуміле. Про такі фінансові операції вони не домовлялися зі Стрешинським. (У нашому кримінальному праві подібні дії трактуються як ексцес виконавця.) Відтак двоє бізнесменів з часом перестали мати зі Стрешинським спільні справи.

— Здається, під час судового засідання Жуков згадував Євгена Марчука.

— Жуков переповів суду те, що колись чув від Стрешинського. І в нього не було жодних фактів протиправної, як стверджував Стрешинський, діяльності Євгена Кириловича. Жуков пояснив, що з Марчуком він познайомився навесні 2001 року. Саме тоді вони обговорили деякі питання нафтогону “Одеса — Броди”.