Сучасне мистецтво — гра, виклик, непорозуміння?

Непересічна подія сталася у суспільному житті столиці. На кілька днів Київ став без перебільшення світовим центром сучасного мистецтва. В столицю з’їхалися ідоли контемпорарі арта, головні ньюзмейкери культурних оглядів світових видань.

У Центрі Пінчука відкрилась виставка «REFLECTION», яка зібрала лиш смарагди сучасного мистецтва.

Трішки про... Якою мені здалася виставка.

Під одним дахом зібрані роботи Деміана Херста — ідола сучасного мистецтва, нахабного міфологізатора і автора платинового черепа. Пінчук придбав шість робіт Херста — роботи, присвячені життю — «Аріель», «Неповна правда», смерті — «Ракові хроніки» і, традиційно для Херста — релігійній проблематиці «Воскресіння», «Ісус та учні», «Варфоломей. Витончений біль».

Однак найбільше відвідувачів тішить «Сліпе сяйво» Ентоні Гормлі. Відомий з 80-х скульптор представлений в Україні традиційними роботами, що граються з простором і примушують переосмислити власне тіло. «Сліпе сяйво» (прозора кімната, наповнена туманом) — експонат, в якому ти губишся разом з іншими відвідувачами виставки, ти перетворюєшся на частину експоната, на мить втрачаєш своє тіло та ідентичність. Мені візит у кімнату Гормлі подарував відчуття абсолютної свободи, абсолютної щирості з випадковим зустрічним у тумані.

Скандально відомий слащавими фото у стилі поп-арт на сексуальну тематику Нью-Йоркський художник Джеф Кунс представлений своїми останніми, зрілими роботами «Дівчина (цятки)» та «Водоспад». Екс-чоловік, певно, більш відомої загалу порно-діви Чічоліни наступного року може приїхати до Києва знову — на відкриття своєї власної виставки.

Справжній подарунок зробив Пінчук українцям, придбавши фотографію «Кличко» Андреаса Гурскі, фотографа, який перетворює ландшафти у фантастичні світи, фотографа, який поєднав класичне обожнення пейзажів і урбаністичний простір, фотографа, який оспівує природу міста, пропонуючи панорамний погляд на його естетику. Фоторобота Гурскі «Кличко» відома знавцям сучасного мистецтва. Ненароком олігарх зазначив, як складно було йому придбати цю роботу, адже всі її екземпляри були продані, а авторськими екземплярами фотограф раніше не торгував, але те, що саме в Україні ця робота має бути «за замовчуванням» зробило свою справу.

Плани на майбутнє — створюючи нову мистецьку еліту світового рівня

Error processing SSI file

Поруч з світовими «зірками» виставлено також роботи відомих і «модних» українських художників Арсена Савадова, чий коллаж «Серце» апелює до горезвісного українського кордоцентризму, закликаючи скинути з очей полуду сучасного всюдисущого кітча.

Олег Кулік — киянин, який підкорив Москву. Людина-пес, якому Московський Центральний Дім Художника цього року віддав всі свої приміщення. У Пінчука Кулік представлений своїми колажами «Вікна». Ці роботи зображують дивні пейзажі. Сам митець стверджує, що тут зображено діалог реальності та її репрезентації. Критики зазначають, що ці роботи показують красу природи. Але думаючи над ними, глядач розуміє, що ця природа вже мертва. Мені здалося, що куликовська природа мертва безповоротно. І саме це так жахає в його роботах.

Ілля Чичкан та группа «Сині носи» у Вінницькому Шаргороді вигадали проект «Ігри розуму» — для цього проекту портрети ідеологів, творців сьогоднішньої реальності перетворити на мішень, в яку потрапляєш, граючись у баскетбол або пінг-понг. Так художники-неодадаїсти (по-людськи — веселуни і шалопаї) нагадують людям, що життя не в книжках і не в абстрактних ідеях, а у радості від пробудження тіла, м’язів, крові. «Назад до життя!» — нібито перефразовують вони заклик феноменологів, вчителів апостола сучасності Карлоса Кастанеди.

Можна тут знайти і серйозне мистецтво — мистецтво терору Цаголова. Його балерини, що завмерли в танку лебедят з «Лебединого озера» оснащені шахідськими поясами. В цій інсталяції нібито розкрито всю вдавану безтурботність і всю внутрішню напруженість, страх, що пружиною стискає сучасне суспільство. Особливо суспільство пострадянського простору.

Постсовєтська людина у дзеркалі контемпорарі арт

І саме для пострадянського соціуму подібна виставка є однаково важливою і однаково ризикованою. «Reflection» перекладається як відображення, роздуми, повернення.

Починаючи від дзеркала і закінчуючи жагою звичайного тілесного контакту — це все прагнення пізнати себе. Чи ти вдивляєшся у власне відображення, чи намагаєшся зрозуміти дійсність, чи прагнеш осягнути людину — це все пошук себе. Вражає те, що у тобі сховано всю різноманітність світу, у тобі сховано всі його можливості і всі його варіації, але щоб це осягнути потрібно мати своє відображення.

Сьогоднішнє мистецтво продовжує виконувати свою роботу — відображувати світ, в якому ми живемо. А світ змінюється. Останніми десятиліттями ці зміни надзвичайно швидкі. І ми не встигаємо розуміти. Ми не встигаємо осягнути нові наукові відкриття, нові умови естетики. Можливо, саме тому сучасне мистецтво часто не зрозуміле пересічному глядачу. Глядач не впізнає у ньому себе. Глядач продовжує шукати у мистецтві зовнішню красу, але ж вже більше ста років мистецтво відображує інші світи. Сьогодні — початок 21 століття, а пересічний українець ще не здатен осягнути мистецтва початку 20-го, яке його породило. Як сказав Джефф Кунс на круглому столі з нагоди відкриття виставки: «Художник 21 століття має базу 20-го століття. Зараз ми маємо розширені знання з усіх дисциплін... І це дає можливість збільшити свободу, реалізувати, так сказати, свободу жесту». Чи здатен це зрозуміти український глядач, часто консервативний, глядач, який досі може образитись на художника, глядач, якому треба перестрибнути через ціле століття і не захлинутися у силіконових хвилях постміленіуму?

«REFLECTION» — подивись на відображення світу — знайди в ньому себе

Джефф Кунс зазначив, що не боїться того, що українець не зрозуміє його мистецтва, адже «ця абетка — універсальна. Ми всі розуміємо її мову».

Що примушує художників створювати такі незрозумілі, «аморальні», часто «потворні» речі? Нью-Йоркський художник стверджує, що «працюючи я відкриваю щось нове у собі. Мені хочеться більше працювати, щоб більше відкривати...». Нова естетика вимагає від нас нового мислення, розширення меж, більшої свободи, розуміння, що і таке мистецтво розкриває людину, в решті-решт, запізнілого перегляду естетичної моралі і нового принципу підбору кадрів у мінкульті.

Художники знову і знову говорять про розширення можливого, про звільнення від стереотипів: «Дуже важливо повернути глядачу ту свободу, до якої закликає мистецтво з самого початку існування. Сучасне мистецтво — це роздуми над умовним духовним сприйняттям мистецтва», — стверджує Гормлі. Повторимо — «Роздуми над умовним сприйняттям мистецтва». Дійсність лиш відображує твій світ, твої страхи, твої надії. Мистецтво робить те ж саме, тільки значно потужніше, з безліччю варіацій, знищуючи твої межі, твої уявлення про самого себе.

Чи потягнем ми цю свободу?

Те, що Джефф Кунс, однаково, як Деніел Херст та інші художники приїхали у Київ на відкриття виставки із своїми роботами — подія не просто екстраординарна, це — подія революційна. Наявність однієї роботи Херста — найскандальнішого художника сучасності у колекції українського центру сучасного мистецтва — це вже було б великою подією. Але українці мають шість робіт Херста, роботи Кунса, Гормлі, Гурскі, Муракамі та інших відомих художників. Така колекція прикрасила б будь-який «найпросунутіший» музей світу. Поруч з цим ексклюзивна виставка фотографій з колекції сера Елтона Джона — це дитячі забавки, перегляд сімейного альбому за чашечкою чаю. Київ став столицею сучасного мистецтва, меккою передовиків.

Що зробив Пінчук подарувавши таку колекцію українцям — «європейській країні», — як любить зазначати олігарх. Пінчук пересадив еліту нації з радянського трактора на реактивний літак. Чи вдасться еліті хоча б підняти цей літак у повітря, чи він повзтиме на шассі?

Але ця виставка вражає і викликає мозковий шторм не тільки своєю нахабністю, і не тільки про мецената вона говорить багато. Вона — лакмусовий папірець для всього пострадянського простору. Росія, де культурне життя потужно підтримується державою, де бієнале сучасного мистецтва проходять чи не щокварталу, немає такої колекції. Марат Гельман, галерист і політтехнолог у своєму блозі вже оцінив підбірку Пінчука. Він по-батьківськи нагадав, що кияни мають дякувати саме йому за те, що він свого часу привів Пінчука у світ сучасного мистецтва. Але російський галерист там же шкодує, що на його батьківщині не знайшлось такого Пінчука.

Ця виставка — виклик не тільки пострадянським олігархам, яким потрібна реабілітація перед народом, які полонені конкуренцією (інакше олігархом не станеш) і модними тенденціями. Ця виставка — виклик інтерпретаторам мистецтва — критикам, ЗМІ, самим кураторам центру, кожному окремо взятому українцю. Чи вдасться нам побороти свою зацикленість на політиці, зрозуміти, що насправді головні події відбуваються не в кулуарах Верховної Ради, що людина — це дещо більше ніж та роль, яку вона відіграє у соціумі? Що головне — це духовний розвиток нації і тих самих політиків, а не їхні інсценовані чвари з екранів телевізора? Ми самостійно обираємо світ, в якому живемо, головні новини нашого життя і свою власну подію дня. Ми нарешті маємо підійняти планку, коли, здавалося, їй далі падати нікуди.